СПЕЦПРОЕКТ 1982
SYNTHETIC REVOLUTION:
МАГІЯ ЗВУКУ ОРИГІНАЛЬНОГО
«BLADE RUNNER»
Як Вангелісу вдалось створити один із найвизначніших і найвпливовіших
саундтреків в історії наукової фантастики
«Той, хто біжить по лезу» — феномен сучасної поп-культури, котрий задав тон поколінню постмодерної та наукової фантастики. Окрім вражаючої візуальної складової та альтернативного бачення майбутнього, своєму успіху фільм завдячує музичному ряду. Саундтрек, як і картина, багато в чому був новаторським: Вангеліс пішов шляхом революціонера, взявшись писати електронний супровід власноруч, без допомоги оркестру. Результатом його роботи стала музика, що розбила стереотипи про синтезаторне звучання і поставила нову планку у кіносаундтреках.
The run for alternative vision of future
Сміливість Рідлі Скотта та його відкритість до експериментів не раз гальмували виробничі процеси. Втім вони так само допомогли режисерові зняти ряд культових картин та роликів, серед яких і «Той, хто біжить по лезу». Взявши за основу сюжет науково-фантастичного роману «Чи мріють андроїди про електричних овець» Філіпа Діка, Скотт зобразив альтернативне бачення міста майбутнього — дистопічне, димне та неонове. Радикальний відхід від класичного (для кіно того часу) щасливого мегаполісу на користь мультикультурного постмодерного хаосу вимагав відповідної атмосфери. А значить, звичайний оркестровий супровід не міг передати настрій детективу, що проходив на темних закутках Лос-Анджелесу майбутнього.

Пропозицію написати музичний ряд для «Того, хто біжить по лезу» прийняв Вангеліс Папатанісіу — клавішний віртуоз грецького походження, автор чисельних саундтреків до кіно, що вже встиг попрацювати зі Скоттом над рекламним роликом Channel №5. В 1982 році композитор отримав премію «Оскар» за найкращий оригінальний саундтрек до фільму «Вогняні колісниці». На відміну від інших номінантів (серед котрих був Джон Вілльямс з музичним супроводом до «Індіани Джонса»), композиція Вангеліса була повністю записана на синтезаторах без використання оркестру. Електронні клавіші на початку 80-х вважались непідходящим інструментом для передачі емоційних переживань героїв. Грецький експериментатор довів протилежне, створивши воістину величний і надихаючий твір власноруч. Коли Скотт звернувся до Вангеліса, він представив наявну чорнову версію саундтреку до свого майбутнього фільму. Це дало композитору бачення того, що мало вийти в кінці.
Фото зліва: Вангеліс у студії. На фото справа: Рідлі Скотт і Гаррісон Форд на зйомках «Того, хто біжить по лезу»
Synthesizing the future
«Той, хто біжить по лезу» став культовим не стільки через сюжетну складову, як через світ та персонажів, котрі в ньому живуть. У Лос-Анджелесі майбутнього майже не видно сонця, рекламні вивіски слугують єдиними джерелами світла на задимлених вулицях; величні пейзажі багатоповерхівок та пірамід в своїх нутрощах приховують тривожний світ, в котрому перемішались усі можливі культури. Рідкісний кадр зображає більше одного обличчя на екрані, фокусуючись на емоціях персонажів. Аби передати настрій героїв та атмосферу, Вангелісу потрібно було працювати безпосередньо зі сценою, в котрій все відбувається.

На момент початку роботи над саундтреком весь матеріал вже був відзнятий, і композитор отримав можливість подивись сиру версію фільму в Лондоні, куди переїхав продакшн. Там же знаходилась його особиста студія з усім необхідним обладнанням. Кожного дня Вангеліс отримував свіжу касету з відредагованими сценами. Створюючи різноманітні теми для фільму, він імпровізував і записував музику прямо під час перегляду, дозволяючи візуальним зображенням і тону розповіді спрямовувати його музичні прогресії без попередньої репетиції. Він також використав цей підхід для створення не лише музики, а і додаткової електронної атмосфери на візуальні замальовки Рідлі Скотта.
Наприклад, у відкриваючій сцені з міським пейзажем Вангеліс додав підйомні звуки літаючих поліцейських спінерів, що здіймаються до екрану, а в сцені знайомства Декарда і Рейчел композитор надав відблискам води на стінах іскристої озвучки.
Завдяки цьому, усі елементи звукового ряду — музика, діалоги та додаткові ефекти — доповнюють одне одного. Це дозволяє глядачу зосередитись на безмежному міському краєвиді під ембієнтний супровід та вслухатись в діалог аби відчути усі напівтони спілкування андроїдів з людьми. Така природна, реакційна творча інтерпретація того, що бачить композитор, була безпрецедентною. Але для фільму, котрий піднімав нові питання етики та демонстрував альтернативне майбутнє, відповідний метод спрацював якнайкраще.

Вангеліс ідеально вловив і передав поєднання нового світу наукової фантастики зі складним сюжетом нуарного детективу. Протягом усієї історії, музика грає окрему роль у поясненні подій та настроїв персонажів. З найперших кадрів захоплюючих краєвидів Лос-Анджелесу, з його сяючими пірамідами та індустріальними вогнями, нас супроводжує синтетичне інтро — холодне, сталеве, але по-космічному заворожуюче. Ці три ноти, що відкривають фільм, стануть «торгівельною маркою» «Того, хто біжить по лезу».

Синтетична основа лишиться незмінною протягом усієї картини, зі стилістичними поєднаннями відповідно до змін кадру та настрою. Використання електронних звуків, що нагадують скрипки, металічні піаніно та деформовані, кричащі дзвони у фільмі створюють відчуття штучності зі спробою звучати як справжні інструменти. Це вдалось передати завдяки Yamaha CS-80 — синтезатору з тоді ще новою технологією чутливості до тиску клавіш. Чим сильніше гравець натискає на клавіші, тим потужніше ставало звучання. Найкращим прикладом використання цього інструменту є та сама сцена знайомства Декарда з Рейчел і її допиту, в котрій Вангеліс маніпулює настроєм, текстурою і атакою кожної мелодії через відчуття персонажів: тривожне полотно ледь помітно тремтить, коли Декард ставить питання, і закінчується низхідним пасажем, коли Рейчел провалює тест Войт-Кампфа. Такі музичні мазки були б неможливі без використання інструменту, що буквально «відчуває» композитора. Цей же інструмент є ведучим у композиції «Blade Runner Blues», де клавішник імітує блюзові пасажі чи то гітари, чи то саксофону — пісні, котра протягом фільму супроводжувала персонажів Гаррісона Форда і Дерріл Ханни в моменти їх самотності та пошуків відповідей.
Велику роль у створенні об'ємного, дистанційного звучання відіграли технології реверберації. Це — штучно створене ехо, імітація справжнього відчуття об'ємного звучання у великій кімнаті. Завдяки тоді новому пристрою штучного ехо Lexicon 224 Вангеліс міг «накручувати» реверберацію до 70 секунд, використовуючи його для створення космічного, ембієнтного звучання. Вона ж допомагала пов'язати різні композиції в одне, нескінченне музичне середовище. Реверберація не давала тривожним партіям згаснути завчасно, будуючи відчуття постійної параної і невпевненості, а в моменти мрійливих пасажів заспокоювала, даючи вухам перепочити.

Хоч Вангеліс був єдиним композитором саундтреку, він все ж залучався підтримкою інших музикантів для доповнення окремих сцен і планів. Відтворити нуарну атмосферу Лос-Анджелесу допоміг саксофон Діка Морріссі, котрий акомпонує Гаррісону Форду на переповнених вулицях міста; Англійський камерний хор записав окрему партію для композиції «Dr Tyrell's Death», аби передати трагічність вбивства сином батька; Деміс Руссос, колишній колега Вангеліса по гурту Aphrodite's Child, записав вокальні партії для «Tales of the Future» — балади зі східним мотивом, під котру Декард пролітає над хмарочосами майбутнього.

Розуміння кульмінації картини так само не було б можливим без музики. В момент, коли андроід Рой помирає, а його квест з пошуку сенсу життя закінчується, Вангеліс з досі металевого звучання переходить у сумний і співчутливий тон, з котрим реплікант йде з життя. Цей момент передає усю мораль фільму — агресивний андроід розуміє, що прожив яскраве, насичене життя, і це робить його найлюдянішим з усіх персонажів.
«YAMAHA CS-80 — найважливіший музичний інструмент у моїй кар'єрі і, особисто для мене, — найкращий аналоговий синтезатор з усіх існуючих»
The Legacy
Не дивлячись на провал фільму в прокаті, саундтрек одразу отримав визнання як критиків, так і аудиторії: у 1983 році він був номінований на премію BAFTA та Золотий Глобус. Цікаво, що офіційна версія музичного ряду вийде лише в 1993, і за словами фанатів (і я тут підпишусь), вона була далекою від того, що чують глядачі у фільмі.

Вангеліс, як і Рідлі Скотт, бачив музику невід'ємним і обов'язково інтегрованим елементом у фільмі. Саме тому саундтрек, не дивлячись на усю увагу до деталей, при першому перегляді може пройти повз вухо глядача, бо природньо поєднується з візуальним рядом. Водночас, послухати музичний супровід окремо від фільму недостатньо — сам реліз пережив з десяток перевипусків, кожен раз з новими мелодіями. Іншою причиною, чому світ ніколи не побачив оригінальний саундтрек — це той реакційний метод, в котрому композиції записувались «з першого разу», а для красивої підбірки перезаписувались у хорошій якості і без лаж.

Вплив Вангеліса на тогочасний світ музики відчується в тому ж 1982 році. Гері Н'юмен, ще один піонер авторської синтезаторної музики, буквально зріже шматок звукового ряду фільму для свого синглу «Call Out The Dogs», одягнеться як Рой на обкладинці альбому «Strange Charm» і запросить на саксофон Діка Морріссі. Тоді ж синтезаторні саундтреки увійдуть в моду, і за характерним звучанням ми так само впізнаємо тему з «Мисливців на привидів» чи «Термінатора». Три десятиліття потому El-P, репер з Run The Jewels скаже, що «Той, хто біжить по лезу» — його улюблений фільм, а Вангеліс — чи не найвпливовіший композитор в його житі. A Massive Attack зміксують оригінальний саундтрек грецького композитора разом з цілим оркестром на Meltdown Festival в 2008 році.


Гері Н'юмен на обкладинці альбому «Strange Charm»
Vangelis
Future Noir
З анонсом сиквелу «Blade Runner 2049», фанати оригінального фільму занепокоїлись — хто візьметься за музичний супровід цього разу, і чи вдасться йому дотягнутись до рівня Вангеліса? Кандидатура Йохана Йохансона, що створив тривожне ембієнт-полотно для фільму Дені Вільньова «Arrival», виглядала багатообіцяюче. Та за два тижні до світової прем'єри, штурвал композитора віддали Гансу Циммеру. І хоч німецький автор наразі вважається одним із найсильніших в кінематографі, а сам він писав про продовження «Того, хто біжить по лезу», як про проект мрії, фанатів це не втішило. Втім Циммер разом з Бенджаміном Уоллфішем належно підійшли до завдання: їх саундтрек розкачується разом з історією, лаконічні ноти на початку розростаються в електронний каскад шалених барабанів, синтезатору та басу. Ніякого саксофону, нуарних тем та безкінечної реверберації — новий фільм їх і не потребує. Взявши за базу синтетичний, тривожний ембієнт Вангеліса, Циммер створив власне бачення Лос-Анджелесу 2049 року.

І все ж, вже четверте десятиліття, синтетичне мерехтіння клавіш в першу чергу асоціюється з тим, хто біжить по лезу. Коли ви чуєте три вступні ноти, моментально малюєте ретро-футуристичний ландшафт Лос-Анджелесу. Поєднавши темну мелодичність класичної оркестрової музики з синтезаторами і інтимними музичними доповненнями, Вангеліс зробив перші кроки до популяризації електронної музики у саундтреках до фантастики. Синтетична музика хоч і була основою усіх науково-фантастичних фільмів, між тим вважалась дорогою і складною у написанні. Грецькому композитору знадобились лише сцени з фільму і синтезатор, що відчував його власний настрій — штучний інструмент, який звучав живіше за цілий оркестр.
Made on
Tilda